З автором цієї публікації ми земляки: коли я народилась, Віра Антонівна Коток уже вийшла заміж у сусідні Міньківці. А рідному обійсті – давно стоїть нова хата, але в ній живуть чужі люди – померли Котки. Діти дітей – онуки, правнуки живуть, де кого доля приголубила. А віра Антонівна, яка вже розміняла девятий десяток, все рівно серцем лине до рідної Лісівки, спілкується по телефону із знайомими ровесниками, а чи їх дітьми. Щаслива нагода звела мене з цією доброю жінкою, я заслухалась її розповіддю про минуле і порадила написати до газети. Так і зявилась ця публікація, за яку, думаю, читачі будуть вдячні автору.

Лідія Наконечна.

 

Збігають роки, як весняні струмки. На моєму персональному календарі їх уже 80. Скажете – багато? Можливо, й так. Але вони всі такі дорогі, незабутні - спогадами долинеш до кожного. Вони, роки, то гріють душу милим дитинством, то тривожать і печалять за втраченими назавжди, дорогими серцю людьми. У мене було налякане, обстріляне війною дитинство. Народилась у Лісівці, в сім’ ї нас було троє – я та старший і молодший брати - Ваня й Володя. Того світлого й теплого червневого дня ми чекали батьків з базару, вони мали привезти нам хоч якісь, та гостинці. Коли бачу, йде наша мама заплакана. «Війна, - каже почалася, - а це значить, що заберуть на фронт батька, а, може, й Ваню. Невдовзі через село вже гнали корів, овечок. Йшли групи солдат по 5-10 чоловік - поранені в руки, в ноги, на милицях. Дорослі казали, що так добиралися вони, щоб бути ближче до Києва. Якогось дня ми дуже злякалися, як налетів німецький літак і почав поливати кулями колону солдат. Бідні хлопці розбігалися хто куди. Корови ревли, овечки бекали – не знали, куди їм подітися. Я з дворічним братиком Володею забігла аж на беріг і там сховалися у лозах. В липні німці вже були в Андрушівці, мали там управу, а в нашому селі правили староста і комендант, знайшлися і поліцаї-добровольці. І вересня в райцентрі навіть відкрили школу і я із своїми ровесниками пішла у 5-ий клас. Вчителькою була Любов Миколаївна. Вранці на урок заходили вчителька, яка говорила по-німецьки і хотіла, щоб і ми теж відповідали їй так же, а також батюшка і німець – здоровенний, на кашкеті – орел. Він шварготів, а вчителька перекладала, що Гітлер добрий, він завоює весь світ. Від цього наші дитячі серця ледь не розривалися від страху. З ляку ту німецьку можна було вивчити десь за 3 місяці, але в жовтні школу закрили, а в приміщення те поселили ворожих солдат. В селі нашому, як і скрізь, вводились нові порядки. В сім’ї, де двоє і більше дітей, одного відбирали на роботу в Німеччину. Пройшло два набори, а за третім горе не обминуло і нашу хату – в списки внесли і нашого Ваню. Скільки вдома було сліз і горя. Добре, що знайшли хлопця, який згодився поїхати замість Івана. 2. Дні в окупації тягнулися довго, наче роки. В людей все забирали, але нічого не давали. Натомість німці та поліцаї знущалися з людей і цим потішалися: зловлять чоловіка або хлопця, приведуть ввечері до управи і після пиятики б’ють, скільки хочуть. Молодь ховалася по лісах та дібровах – хто де міг. Після поразки під Москвою німці геть озвіріли – їм всі здавалися партизанами. А коли зайняли фашисти зайняли Київ і пішли далі на схід, багато наших солдат залишилося по селах. Якось наш батько привів додому молодого парашутиста. Довго ми переховували і Ваню, і цього солдата, якого звали Сенею. Пізніше, щоб злі язики рне видали хлопця німцям, його оженили на сільській дівчині Туні. Безвихідь змушувала хлопців і дівчат шукати зв’язки з партизанами. Наш Ваня,а з ним Генадій Ленський і Степан Пастовенський стали зв’язковими у партизанському загоні імені Чапаєва, що діяв у Коростишівських лісах. Мене брали на допомогу. У Лісівці на колгоспному подвір’ї стояв такий зерновий магазин на палях. В мене були дуже гарні коси. Хлопці заховають в них записку, вдягнуть мене у мамину свитку. Я ту записку покладу в умовлене місце- запхну у стовпчик – і назад, де мене вже ждуть. Так зв’язувалися з партизанами. Одного дня приходить німецький комендант, наш же сільський дядько, і каже, що в поліцію треба дати на службу молодого гарного хлопця, такого, як наш Ваня. Мама – в сльози, що люди скажуть. До нас прийшов Сенька і батьки домовились, що він піде на службу в поліцію замість Вані, лишалось тільки вговорити коменданта. Так і зробили. Брат мій залишився зв’язковим і передавав партизанам дані, одержані від йому Сені, коли будуть ловити молодь для відправки на Німеччину, коли корови забиратимуть, які плануються каральні операції. Німці почали зганяти людей до недобудованої конюшні, повісили брами і замки, начебто для якихось породистих рисаків. А люди відчували тривогу і страх. Вже горіли села за Івницею. Фашисти за кожну велику поразку – як от під Москвою, Сталінградом мстили мирним жителям окупованих територій. До нас в село та в сусідні Тарасівку, Зарубинці наїхало багато фріців. Сенька забіг до нас і сказав, що це каральний загін, можуть спалити село і людей. Мама хрестилась і казала батькові, що то не конюшню, а душогубку для людей зробили. Посходились сусіди, вирішили йти до коменданта і старости, щоб упросити німців не палити село, що, мовляв, самі будуть охороняти село від партизанів і не допустять їх сюди. Села наші вціліли, за що жителі в серцях дякували і зв’язківцям, і молодим хлопцям-підпільникам, котрі підривали сили ворога з тилу. А перед цим якось пізнім вечором, коли ще молодь не розійшлася з вечорниць, а поліцаї поспались, до клубу підійшла група невідомих. То були партизани. Всі порозбігались, а нашого Ваню вони забрали з собою, щоб показав їм дорогу до Івницького лісу. Брат і сам тієї дороги не знав, але мусів іти. Повернувся під ранок втомлений, мокрий. Розказав, що довів він хлопців до Котельнянського яру і відпросився повернутися, бо як не знайдуть його вранці в селі і хтось розкаже , що він повів партизанів, фашисти розстріляють всю родину. Комендант прийшов до хати того ж дня, йому вже донесли, де був Ваня. _ Я зроблю витримку,- сказав мамі, - але якщо хтось скаже німцям про вашого хлопця – всіх відвезуть на Демченку як партизанську сім’ю. Одного вечора прийшов наш Сеня, розказав, що наші війська вже під Києвом, попрощався і пішов на Тарасівський ліс. Люди дослухалися до канонад, дуже хотілося побачити свої солдат. І нарешті дочекалися. Я із-за тину побачила, як з боку Зарубинець рухалися танки. Перший біля Дідівських розвернувся і почав стріляти в напрямку Андрушівського моста. За ним – решта, вже біля хати, на городі. Танкісти повилазили з машин, посідали на броню – хто в німецькій одежі, хто із зіркою на пілотці, - замучені, невмиті, тільки очі світяться радістю. Ми всі - до них, цілуємо одне одного. Один танкіст, вибравшись з машини, втомлено посміхнувся, смикнув мене за косу. Тато посадив мене на гусеницю, танкістам приніс квас. Мама просить до каші, вгощає капустою з огірками, але без хліба, бо нема. А солдати свої пайки повиймали, ще й нас хлібом пригостили. А тимчасом прийшов із сусідньої вулиці Маніло Магола і сказав, що міст на Андрушівку замінований, без саперів не обійтися. Він поїхав з танкістами і показав, де закладалися міни. Після розміновування поїхали через міст танки, машини, прорвалася піхота. Цілу ніч гуркотіло в напрямку Старої Котельні – там наші частини здобували черговий рубіж, відтискуючи ворога на захід. На ранок в селі окопались піхотинці-зенітники. Але невдовзі налетів німецький літак-розвідник і скоро на Лісівку почали падати бомби. Я з ляку сховалася під ліжко. Ваня забіг до хати, вхопив мене за руку і ми побігли до окопу, де були мама з маленьким Володею і багато солдат. Було дуже страшно. Літак кинув бомбу прямо на нашу хату, але вона якось протяглась в повітрі і гупнула на дорогу. Дим, порох, осколки, солдати повилазили, а нас оглушило. Після першого нальоту батько відправив нас через річку до лісу аж під Міньківці Там ми пробули до вечора, і вже в сутінках добралися додому. Скрізь чорно, темно, сморід, догорають головешки. Хати не впізнати - стовпи повиходили з пазів, закидка повипадала. Грілися біля корови в хліві, тато з мамою скоро хату обліпили, бо де ж сім’ї подітися. 2 січня 1944 року мобілізували на фронт мого батька. Там, під Вінницею, де точилися смертельні бої за ставку фюрера, у перші дні перебування на фронті загинув тато. Мама з нами ще оплакувала його, як принесли повістку Вані – пішов на війну і мій старший брат. Мама молилась і наказувала, щоб уберіг себе, щоб скоріш повернувся додому, бо він залишався нашою опорою. Перемога прийшла із сльозами на очах, бо Ваня загинув, як герой, у боях за Буда-Пешт, посмертно був нагороджений орденом Червоної Зірки. У військкомат викликали мене і мені сказали цю страшну звістку про загибель брата, віддав мені райвійськком Іванового годинника і повідомлення. У мене трусилися руки й ноги, я не могла потрапити в двері. Додому прийшла, мамі нічого не кажу, а вона здогадалася. Ми плекали і кричали на всю хату, але нас ніхто не чув. 9 травня діти біжать з Андрушівки, радіють, що закінчилась війна. А мені в горлі стисло, прибігла із школи, мами й Володі немає – я плакала скільки було сил. А надвечір люди привели маму з моїм єдиним братиком додому – знесилену, сплакану і обкрадену війною… Осиротіла наша мати і ми разом з нею. В повітрі ще пахло розрухою, але життя поверталося. Позносили люди, що в кого було, - по мисочці, по відеречку, жінки – коровами, а ми, діти, - кіньми, посіяли, скільки могли. Збирали косами і серпами , гребкою, а Ганя Кабанова звозила снопи, ми ж, підлітки, складали полукіпки. Люди бідували, майже всіх доймав голод. Їхали у Західну Україну, міняли там на хліб, що в кого було, а ті, що не мали що везти, терпіли. Пишу свої спогади і плачу. Так, як і щороку в День Перемоги - 65 років підряд котяться сльози вже самі по собі. За тата, за брата, за наших підпільників Степана Пастовенського, Генадія Ленського, Івана Котка. Пам’яті властиво не вмирати, а пришерхати. Але спомини будять минуле, з якого не можна нічого викреслити. До них мене вкотре навернула подія, що сталася в нашій Україні нещодавно, коли Степана Бендері присвоїли звання «Герой України». Заболіло в мене серце, на очі навернулися сльози. Звісно, не від радості. Пригадую розповідь свого покійного чоловіка, інваліда Великої Вітчизняної війни І групи. Його на фронті було поранено в обидві ноги.. Після 8 місяців госпіталю – знову в бій. Війна закінчилась. Старших демобілізували додому, а наймолодших залишили в Західній Україні охороняти тих наших воїнів, що повернулися з фронту, в тому числі таких, як мій чоловік, - їх бандерівці забирали силою до своїх загонів, хто не погоджувався – розстрілювали разом із сімєю. Полювали і на тих хлопців та дівчат, що повернулися з німецької неволі. Якщо хто вцілів від Соловків, то потрапляв у друге пекло – до бандерівців, котрі жорстоко розправлялися із червоноармійцями. Розповідав мій Валентин, що бачив, як у лісі схопили ті бандити нашого солдата, нагнули дві берізки, до кожної за ноги прив’язали бідного хлопця, а тоді дерева відпустили… А наша сімя на собі пережила страхи бандерівщини. Була війна. Однієї темної ночі хтось постукав у вікно. Треба було відчиняти. - Ми посланці Степана Бандери, давайте вечеряти. - Мама з маленьким Володею на руках сказала, що самі голодні, їсти нічого, он горщик порожній. - Один з пришельців прикладом розбив посудину, інші почали бимти батька, що, мовляв, допомагає совєтам і партизанам, а треба помагати Гітлеру, він переможе і всіх непослушних - на вітальню. До батька сказали, щоб ішов з ними. Каганець погас, стало темно в хаті, як і надворі. Ми, діти, плачемо, нас випихають на вулицю. Батько тим часом утік в темряву. Нас з мамою босих женуть по мерзлих грудках на город. Мама плаче і просить, щоб не вбивали дітей, мене, каже, стріляйте, але не їх. В одного заговорила совість: -Кидай, каже цю суку, хай глядить своїх цуценят. Ми прийшли до хати, але до ранку ніхто не спав. Другого дня батько переказав, що він живий. Бандерівці шастали по всіх селах Житомирської області, бо це був партизанський край, скільки смертей і пролитої невинно крові на їх совісті – знає один Бог. В чому це геройство? Як почали німця гнати з України, Гітлер забрав Бандеру в тюрму, то садив його туди, то випускав. З фюрером у нього , певно, були партнерські стосунки. А як ці вояки знущалися з поляків – читаймо історію, там все написано, а відтепер напишеться ще більше – резонансного, справедливого. Не від потерпілих (їх уже немає серед живих), але залишились діти, онуки,правнуки. Спогади рне вмирають, вони передаються від покоління до покоління.

Віра КОПИТКЕВИЧ.

с.Міньківці.