Поволі, ліниво вимахуючи в небі хвостами, падали в жито серпневі зорі. Стомлено перевівши подих, зручніше вмостившись на ще теплій траві, Занго вдихав нічні запахи степових трав. Він був уже старим псом і знав, що такі запахи є лише тут, на цій високій могилі, якої ніколи не торкався залізний леміш. - А, можливо, це Неллі ? - падаючою зірницею промайнула в далеких і темних просторах пам'яті зрадлива думка. Але він був не тільки старим, а й мудрим псом і знав, що Неллі — це кущ калини, під яким він лежав, ягоди якого стали вже де-не-де багряніти. Глянувши на них, він згадав ті краплі її крові, що багато років тому упали на цю траву. Тихо підвівся, ніжно - ніжно торкнувся своїм холодним носом кетяга, що тягнувся до нього, і глянув на небо. Там падали зорі. - Ось я знову прийшов. І знову сам. Не зміг знайти дороги до Дана. Молодий він ще, нерозумний. І за роки ситого, безтурботного життя забув нас. Та і як він міг пам'ятати? Тоді ж йому було ледь більше місяця. Якби ти могла... Тебе б він згадав... Торкнувшись листя калини, він стомлено приліг. Тривожно нили лапи, зрідка поболював поранений колючою терниною бік. - Важкою була цей рік дорога до тебе. Коли кущ калини був у мій ріст, я встигав прибігти сюди до заходу сонця. А оце сонце двічі стрічав у дорозі. Роки, роки... Можливо, й бачимось востаннє? Поклавши голову на лапи, він поринув у тривожний сон. Кетяг калини тихо опустився і, вкрившись росою, лагідно торкнувся його щоки. Падали зорі... Зрідка посопуючи спав, Занго. Лише калина, заколисавши у гнізді неспокійних і завжди голодних мухоловок, застигла в тривожному чеканні, намагаючись своїм віттям зупинити найменші подихи вітру. - Хай поспить. Завтра йому знову в далеку дорогу, - гладила віттям його шерсть. Уже посивів... І кігті притупились... І зуби..., - росою-слізьми капали думки. ... Занго спав. І в тому тривожному сні падаючими зорями проходило перед ним минуле життя. Ось промайнула найстрашніша ніч, коли його забрали з теплої кімнати і повезли в невідому, страшну і слизьку темряву. Ось мить, коли відкрились двері автомобіля, і він опинився на холодній землі. Навіть не встиг збагнути, що сталось, а вогні автомобіля вже зникли за поворотом. Пробував наздогнати його, але яскраві, хижі вогні спереду і ззаду неслись прямо на нього і врешті-решт він зупинився. Швидше інтуітивно, ніж осмислено, повернувся назад і, згорнувшись в клубок, став чекати, вдивляючись у автомобілі, що неслись повз нього. - Можливо, не помітили, що мене немає, і вже шукають, як колись у дитинстві, коли малим цуценям я ховався у кутку під канапою, а вони перевертали дім і кликали мене,- намагався заспокоїти себе. Але навколо стояла густа липка осіння тиша. Все рідше і рідше пробігали повз нього вогні, а потім і зовсім зникли ... ... У гнізді заворушились мухоловки, тіснувато уже їм там - повиростали, і декілька голівок з відкритими дзьобами піднялося над гніздом, заспаними очима озираючись довкола. Калиновий листочок тихенько прикрив гніздо. - А спить, як і тоді, коли вперше туманним сирим ранком побачила його на автостоянці: згорнутий в клубок, голова прикрита лапою, зрідка нервово посмикувався кінчик підібганого до тулуба хвоста. Тоді він спочатку не повірив, що його, як і багатьох наших одноплемінників, просто вивезли з дому. Декілька днів нічого не їв, хоча вона приносила йому все найкраще, що вдавалось роздобути. Лише лежав і сліпо дивився на автотрасу. А потім потягнув її в місто. Довго - довго блукали схожими один на одного дворами, коли нарешті знайшли його дім. З якою радістю він підбіг до зелених дверей і став лапами барабанити в них. Але його тільки боляче вдарили ногою в живіт. Лягли під бузковим кущем і стали чогось чи когось чекати. Він лапами прикрив мокрі очі, лише зрідка поглядав у кінець двору. Ось підвівся і боязко пішов назустріч маленькій дівчинці з великим ранцем за плечима. Побачивши його, вона радісно побігла назустріч, обняла за шию. Хвилину-другу вони дивились одне одному в очі, а потім, лизнувши її в ніс, він повернувся і пішов. Декілька разів тужливо оглядався: дівча стояло і кулачками втирало сльози. На вечір вони залишили місто... ... А зорі й далі падали в жито. Тільки тут, на цій степовій могилі, під розлогим кущем калини, він міг спокійно спати. Занго тихо потягнувся, відкрив око - і тисячі зір одночасно підморгнули йому своїми золотими очима, але калиновий кетяг відразу ж торкнувся його чола, і він заснув. І знову падаючими зорями промайнула перша мокра осінь, холодна й голодна зима і яскравою зірницею спалахнув день, коли у них з'явився Дан. Він швидко і гарно ріс, намагаючись навіть у сні не випускати із рота материнський сосок, але чомусь весь час гарчав і царапався, намагаючись пригорнутись до матері. Інколи Занго здавалось, що він хоче своїм маленьким тільцем прикрити її. У старій колгоспній скирті їм було тепло і затишно. Кілька разів на день він ходив на автостоянку за їжею. Деяких водіїв уже добре знав, і вони пізнавали його - тоді йому перепадало щось смачніше, особливо вечорами, коли хлопці, повечерявши, влягались спати, лишаючи його пайку під старою липою. Тоді швиденько відносив іжу своїм, а сам повертався назад під липу, і до самого світанку, не склепивши ока, вартував стомлені за день автомобілі. За нічну службу він також отримував щось смачненьке. Одного ранку, дрімаючи під липою, він помітив двох чоловіків, що простували полем до їхньої скирти. Тихцем пішов за ними. Перекинувшись кількома словами, глянувши на ще вкриті росою дерева край дороги, один з них підпалив скирту. Що було сили Занго кинувся на нього, збив з ніг і став лапами розгрібати солому, що починала уже горіти. Полохливо озираючись, його кривдники пішли до шляху. Ласкаво світило сонце, Дан стрибав у травах за метеликами — і він забув цей прикрий випадок. Тільки під вечір, коли стало уже сутеніти, якийсь незрозумілий страх почав заповзати в його душу. Пробував заснути, але цей страх все більше і більше вповзав у нього. Ніжно глянувши на Неллі і Дана, що обнявшись спали в соломі, тихо вийшов із-за скирти. І завмер... Ті двоє чоловіків були уже зовсім близько. Швидко повернувся назад, розбудив Неллі, схопив у зуби малого і що було сили побіг у поле. Щось двічі гримнуло і спалахнуло позаду, і якісь дуже прудкі джмелі пронеслись над ними. Один з них боляче вп'явся в стегно, але він продовжував бігти, не звертаючи уваги ні на що. Лише з часом озирнувся - Неллі відстала і бігла якось важко, ніби притискалась до землі. З-за могили, що одиноко височіла вдалині, вкрадьки визирав місяць. Йому чомусь здалось, що там можна знайти затишок і спокій. Коли дочекався Неллі, попрямували туди. Вона важко дихала, із рани в її боку текла кров, Дан пручався в зубах. Місяць підбився вже ген-ген в небо, коли вони зійшли на могилу. Неллі втрачала сили, кров не текла з рани, а лише зрідка скапувала на зелену траву. Тихо прилягла на здоровий бік, підставляючи Дану холодніючі соски. Він щосили штурхав її в живіт і незадоволено гарчав. Вона лише зрідка тихо постогнувала, а потім, пригорнувши його до себе лапою, стихла... Біль залізним обручем стиснув горло, але, глянувши на місяць, він розірвав його і страшне звірине виття понеслось над полем... Він не пам'ятав скільки часу був тому жорстокому, страшному єднанні з однооким нічним світилом. До дійсності його повернув Дан, що вмостився біля ніг і зрідка тикався носом в живіт. В якомусь незрозумілому, тупому безпам'ятстві він вирив лапами яму в твердій, як камінь, землі, встелив травою, перетягнув туди Неллі і, вкривши квітами, засипав землею. Взявши сонного малого в зуби, не озираючись побрів мокрим полем до ліска, що ледь-ледь виднівся на обрії. Зупинився край дороги, у підліску. Ні серцем, ні розумом не хотів і не міг зрозуміти того, що сталося. Озирнувся. Десь там, в далині, догоряла скирта, відносячи з димом в небо все найпрекрасніше і найдорожче, що було у нього в цьому житті. Почекавши хвилину поки дрімав малий, взяв його за карк і щосили побіг лісовою дорогою, Втома наповнила спочатку лапи, а потім і все тіло, але вона не могла зупинити його. Він біг. Чи то тікав від чогось, чи гнався за чимось. Лише широкий лісовий струмок, що ліньки воркував між вимитим корінням, зупинив його. Дан підійшов до води, кілька разів лизнув язиком, скривився і, скиглячи, знову почав штурхати його в живіт. Через деякий час знову побрели понад струмком... ... Десь із глибини полів прилетів вітер і загубився у вітті калини. Вже багато років він щоранку прибігав до неї і, розповівши про почуте і побачене за минулий день, вкладався перепочити до полудня, а потім знову кудись гнався. Глянувши на Занго, він стривожився, тихо майнув круг нього, а потім, поважно вмостившись на сухій траві, зашелестів: - Давно це було. Ще зовсім молодим я був і ще не знав, що таке безсоння. Дрімав якраз на камені серед лісового струмка, вже вкотре слухаючи його хвалькувату мову, що без нього не те що ріка, в яку він впадає, а й ціле море і навіть океан нічого не варті. Із солодкої дрімоти мене вивела якась метушня на березі. То великий пес, тримаючи в зубах мале цуценя, намагався перебратись через струмок. Кілька спроб виявилося невдалими, але врешті - решт йому вдалося це зробити, і важкою ходою він пішов стежиною понад берегом. Я тихцем полетів за ними. Йшли до самого вечора. Лише зрідка припинялись на короткий перепочинок. Тоді малий скиглив і бігав довкола, зазираючи під кожен кущ, ніби шукав когось, а потім пригортався до старого, брав у рот його лапу і на хвильку засинав. Згодом ішли далі. Коли небо почало вже зоріти вийшли до хатини лісника. Стомлений важкою дорогою, старий заснув під кущем ліщини край дороги, а малий, скиглячи, вибрався на дорогу і побрів до воріт. Якраз на ту пору з хати вибігло мале дівча, радісно схопило його і побігло назад. З переляку цуценя пронизливо заверещало. Старий схопився, кинувся у двір, але двері до хати вже зачинилися, а дорогу йому гордо і спокійно заступив величезний пес, що до цього мирно дрімав під порогом. Повернувся назад, знову вмостився під кущем ліщини і не зводив очей з хатини. Не раз його ворог підходив до воріт, подовгу принюхувався і, для годиться гаркнувши, повагом йшов назад. Вранці, коли сонячні зайчики вже закінчували свою гру з краплинами роси, прочинились двері і на ґанок вибіг Дан, смачно потягнувшись, він побіг за метеликом, а потім підійшов до пса, що дрімав неподалік, принюхався раз, другий, крутнув головою і вмостився біля нього. Той здивовано глянув на малого, махнув лапою і задрімав знову. Коли стихло лісове птаство, з будинку вийшла дівчинка і поставила перед малим тарілочку, невисока жінка, що йшла за нею, налляла з глечика молока. Кумедно пирхаючи, час від часу втираючись лапкою, цуцик швидко впорався із сніданком і підбіг до малої. Дівчинка взяла його на руки і побігла за будинок. Старий пес пішов попід плотом, зазираючи у кожну шпарину. Він довго простояв біля старої сосни, вдивляючись у двір, а потім зірвався і, не озираючись, подався до лісу... - Я не втримався,- продовжував вітер,- і вибрався на пліт: на зеленій галяві дівча кидало невеликий червоний м'яч, а малий ловив його лапами і старався взяти в зуби. В нього не завжди це виходило, він сердився і голосно дзявкотів, а дівча радісно сміялось... .. .Місяць уже задрімав у вітті далеких дерев. Навпроти нього, десь там далеко на сході, прокидалось сонце. Занго спав. Все рідше і рідше падали зорі, несучи з глибини минулого прожиті ним місяці і роки. Ось зірницею пролетів біг від лісового кордону, коли вся його звірина суть несамовито волала: - Повернись! Повернись! Повернись! Але разом з тим щось невідоме, тремтяче, десь в глибоких, темних нетрях чи то душі, чи то розуму тихо шептало йому: Біжи! Біжи! Не озирайся! І він біг. Біг день, а потім частину ночі. Лише одноокий місяць, що якось зненацька з'явився із-за високих дерев, зупинив його. І сповнений розпачу, болю, гіркоти втрати його виття понеслось над лісом. ... А потім потяглися схожі один на одного, як сірі осінні дні, довгі місяці І роки. Жив у просторій норі між корінням столітньої ялини. З часом облаштував її, зігрів своїм теплом, і ні холодні осінні вітри, ні прудкі зимові заметілі не були страшні йому. У лісі було чимало дичини, та й село недалеко. А щороку з настанням тепла вирушав на пошуки свого минулого. Чимало років пролетіло поки знайшов те поле і обережно, стараючись не прим'яти трави, з тривогою і розбудженим в душі болем зійшов на вершину могили. Так, це тут. Він чув її. Тихенько приліг під кущем калини. Молодим листям пригорнулась до нього і цілу ніч говорила, шептала... А на ранок якась невидима сила підняла його і покликала за собою. Напившись роси з її листя, він, як і багато років тому, побрів мокрим полем. - Ось і та лісова дорога, яку я шукав усі ці роки, ось цей вуркотливий струмок,-розмовляв сам із собою,- тепер я знайду Дана. Думка про майбутню зустріч додавала сили, щемливою радістю наповнювала серце, але разом з тим десь глибоко в душі маленьким черв'ячком заворушилась тривога. З острахом аж під вечір підійшов до лісникової садиби. Мало що змінилось за минулі роки. Тільки пліт вкрився мохом та стомлено похилилися на бік ворота. Тихцем підійшов до старої сосни, що саме розмовляла з вітром, і глянув у шпарину. Здавалось, серце ось-ось вискочить з грудей і червоним м'ячиком покотиться по траві. Але на подвір'ї було тихо і порожньо. Зручно вмостившись під сосною, став чекати. Стомлений пережитим за день і довгою дорогою, незчувся як і заснув. Розбудив його далекий гуркіт, який то наближався, то губився десь у лісових нетрях. З часом зрозумів, що то по лісовій дорозі тарабанить віз. Дійсно, через деякий час на подвір'я в'їхала підвода, запряжена парою коней. І хоча він був повністю зайнятий тим, що робиться у дворі, але якимось, тільки звірам притаманним даром, відчув небезпеку і відскочив вбік. В цю ж мить великий сірий пес на повному льоту врізався в паркан. Занго кинувся на нього, вхопив за карк і що було сили своїм тілом притис до землі. Це був він. Занго відразу впізнав його, відчув кожною клітиною свого тіла. Ослабив хватку і відразу ж пожалів: перед ним із хижим оскалом, з очима, налитими кров'ю і повними жадоби помсти, стояв його Дан. Не чекаючи поки він кинеться на нього, повернувся і щодуху помчав у ліс. До самого струмка тривала та гонитва. Декілька разів він навідувався до хатини лісника. І весь час розняти їх міг лише струмок. Стоячи на різних берегах, вони вдивлялись один одному в очі. У своїй молодій люті Дан бачив лише свого ворога, лісового зайду, що зазіхнув на його територію, грізно гарчав, рив під собою лапами землю, але ступити у воду не наважувався. Спокійно, з сумом Занго дивився на те все і бачив у цьому грізному собаці мале, безпомічне цуценя, з яким він біг від палаючої скирти. Так продовжувалось аж до перших морозів, а коли тонкий льодок вгомонив воркування струмка, Занго вирішив не випробовувати долю і пішов у свої краї. ... Якось швидко пролетіла зима. Тріскучі морози відступили на північ, а перші підсніжники стали несміло на невеликих проталинах визирати з-під снігу, знову рушив в напрямку струмка, що розділив його життя на минуле, де були і Неллі і Дан, і теперішнє, де був дише він сам. Не раз вони гнались від лісникового кордону і, розділені струмком, подовгу стояли, вдивляючись один в одного. З часом лють в очах Дана стала згасати, він лягав на відполірований водою, зігрітий сонцем камінь і подовгу дивився на Занго. Його ніздрі часто сіпались в нервовій напрузі, ловлячи запахи з протилежного берега, а в очах з'являвся смуток. Здавалось, що в ті хвилини його тривожить щось далеке, незрозуміле, щось рідне і близьке намагалося пробитись до нього із глибин пам'яті. Але коли Занго пробував перейти струмок, його очі знову наливались кров'ю, на карку наїжачувалась шерсть і грізний рик злітав з його вуст. Іноді Занго здавалось, що йому ніколи не вдасться розкрити Дану таємницю його минулого, повести з собою у те широке, безкрає поле, зійти на ту високу могилу і прилягти в тіні під віттям калини... Одного ранку Занго як завжди простував до лісового кордону. До струмка було ще далекувато, і він, поринувши у свої думки, не почув стороннього запаху, що став поволі тягнутися за ним, не почув злодійкуватого шелесту хвої під чиїмись міцними лапами. Він побачив лише тінь над собою і відразу ж відчув різкий біль у шиї, а щось тепле і липке потекло по губах. Із запаху він зрозумів, що то Дан перейшов струмок. Все-таки він був старим, мудрим псом і через деякий час йому таки вдалося вирватись із „обіймів" свого нападника і глянути на нього. Сповнений сили, люті і жадоби помсти перед ним дійсно стояв його Дан, вибираючи слушну мить для останнього стрибка. Боліла шия., туманилось в очах, густа і липка кров тоненькою цівкою збігала на траву. Чекаючи смертельного удару, приліг на землю і закрив очі: він біг по безкрайому пшеничному полі, а десь там, далеко попереду, хтось біг назустріч йому, тривожно і радісно калатало серце... - Що це?- повернувся до дійсності. Чийсь прохолодний і шорсткий язик дбайливо зализував рану на шиї. Відкрив очі. Дан винувато подивився на нього і притулившись ліг збоку. Як довго він чекав цієї миті, скільки хотів розповісти, а коли вона настала, лежав мовчки, вбираючи в себе тепло далекого минулого... Тепер вони майже щодня стрічались біля струмка. Ганяли звірину, грілись на сонці, купались у прохолодній воді, тужливо дивились на опадаюче жовте листя... З першим снігом прощались, щоб потім знову зустрітись з першим теплом... Так і не зміг за ці довгі роки умовити Дана вийти з лісу. Дійде до узлісся - і все: стане, як вкопаний, і ані руш. Чимось лякало його поле. Щось далеке і страшне гнало його назад у ліс, не давало ступити перший, вирішальний крок із минулого... Все рідше і рідше в прозорий білий туман, що стиха почав виповзати з долини, падали останні зорі. Занго спав. Сонячне проміння вкрадьки між травою добиралось до нього. Даремно вона своїм віттям намагалась прикрити його очі і хоча б на мить віддалити довгу розлуку. Вдивлялась, намагаючись запам'ятати кожен шрам, кожну ранку, ловила віттям кожен подих, кожен рух, пестила листям, вмиваючи росою - слізьми. Прокинулись мухоловки і зняли такий лемент, що сонні зайці з переляку довгенько бігали кругами у високій траві, поки вибралися в поле. Занго поволі підвівся, пригорнувся до її віття, і тисячі сліз — росинок упали на нього. Якусь мить з сумом і тривогою дивився їй в очі, потім різко повернувся і пішов донизу. Зачекай, повернись,- ледь чутно зашептала. Перемагаючи незрозумілу і нездоланну силу, повернувся назад. На, візьми,- калиновий кетяг упав перед ним. Узяв його в зуби і пішов у білий туман, що вже зовсім оповив поле... І хоча до холодів було ще далеко, він не пішов до струмка. Щось тривожне, невідворотне вело його додому. Йшов важко, повільно, подовгу зупиняючись на спочинок. Лише на п'ятий день дістався до своєї ялини. Примостивши кетяг між сухим корінням, приліг на долівку. Сили залишали його з кожним днем. Уже майже тиждень не покидав свого житла. Іноді марив і впадав в безтяму. Тоді йому здавалось, що він біжить комусь назустріч безкраїм, золотавим пшеничним полем. І цей біг, це поле додавали йому сили, підтримували в ньому уже згасаюче життя. Що сталось потім йому так і не вдалося зрозуміти... Вже вкотре він біг оцим безкраїм полем, потім враз зупинився: стояв серед лісової галявини, тримаючи в лапах жмут якоїсь трави, відчуваючи в роті гіркуватий її смак. Навколо тиша, а над галявиною круглий місяць пильно вдивлявся в нього жовтим оком. Важкою була зима. До настання холодів він так і не встиг повністю оправитись від хвороби. Не завжди вдавалось догнати звіра. Часто ходив у село: хтось кине окраєць хліба, хтось кістку, а хтось прожене, кинувши дрюком. З настанням весни стало легше: малий звір у своїх любовних забавах забув про обережність, а пізніше в прибережних очеретах став шукати пташині гнізда... Коли ж небо стало високим і чистим, а зорі почали яскраво тремтіти перед тим, як упасти на землю, коли в повітрі запахло далекою осінню, рушив у дорогу. Не поспішав. Знав одне - йому потрібно дійти. Заважав дихати кетяг калини, що ніс у зубах, втома майже не покидала його. Тривожила лише думка: - Чи не забув? Чи дочекався? Чи не пішов на пошуки? Ось і струмок. Плаский камінь зберігав чіткий запах Дана. Під кущем глоду витоптана земля. - Там він ховався від негоди, - промайнуло в голові. Стомлено приліг і став чекати. Вечоріло. Коли перші зорі почали зазирати в струмок, почув шелест листя, тріск гілля - хтось швидко біг до струмка. Через мить з лісу вилетів Дан. Не вірячи своїм очам, зупинився, змахнув головою і, переконавшись, що це не марево, тихо підійшов. З докором глянув у очі, лизнув у щоку і приліг поруч. Не розуміючи чому, Занго поклав перед ним сухий калиновий кетяг. Дан довго вдивлявся в нього, довго нюхав мокрим носом, час від часу нервово махав головою, посмикував лапами. Щось рідне і близьке поверталося до нього із глибин забуття. Через деякий час відсунув кетяг лапою, трохи заспокоївся, але продовжував пильно дивитися в нього. Потім ніжно взяв суху ягоду в губи і сльози чи то радості, чи то горя потекли з очей. Підвівся і пішов понад струмком... Коли сонце ось - ось мало торкнутись верхівок далеких дерев, вийшли на узлісся і, минувши уже чималий підлісок, попростували полем. Поволі, тихо ступаючи по шовковій траві, зійшли на могилу. Дан боязко підійшов до калини, пригорнувся до неї. Вона обвила його віттям і осипала вечірньою росою. Поволі, ліниво вимахуючи в небі хвостами, падали в жито серпневі зорі... Занго стомлено приліг під калиною і закрив очі: він знову біг безкраїм золотавим полем, а назустріч йому поспішала Неллі. Він бачив, він чув її. Ще мить - і вони зустрінуться... Останнє, що він почув, - це сповнений розпачу, болю і втрати крик, що тужливо нісся над полем...

Володимир ХОМЕНКО.