Гортаючи сімейний альбом, мій погляд зупинився на старій, пожовклій від часу фотографії. На ній струнка літня жінка спрацьованими, мозолястими від роботи руками пригортає до серця своїх внучат. У найменшенькому я пізнаю свого татуся. Навіть і не віриться, що так швидко плине час. Давно вже немає моєї прабабусі Шульги Ганни Федорівни (дівоче прізвище Безверха), погляд якої мене завжди притягував до себе. У її очахводночас відчувалися біль і незгасима любов, жага до життя. Пам’ятаю, як в дитинстві татусь частенько розповідав про прабабусю. Нелегке життя довелось їй прожити, пощастило в тому, що на старості могла обійняти внучат руками, якими виколисала синів, переробила стільки роботи. Їй довелося самій піднімати на ноги своїх соколят, вдалося закласти у їхню пам’ять повагу до батька, якого забрала в свої обійми війна. Прабабуся була ровесницею минулого століття. Шульга Яків Савич (мій прадідусь) був головою сільської ради, а напередодні війни - головою колгоспу. Односельці поважали трудівника, який день у день важко працював, мав гарну господу. Разом з дружиною багато довелося пережити, ділили навпіл і радість, і смуток. До того, як очолив сільраду, господарював у полі, дружина, як і всі жінки, сапала буряки на колгоспній ниві. Щедрим був і лелека. До їхньої хатини він прилітав чотири рази і приносив щоразу синочка. Відчуваючи тепло маленьких рученят у своїх долонях, народжувалася сила і наснага. Світилися радістю і гордістю очі прадідуся Якова Савича, адже він знав, що діти - його гордість і надійна зміна. Жорстока війна зруйнувала усі плани. По всьому світу, здається, чувся гіркий плач матерів, немовлят. Думали, не докотиться вона до їхнього невеличкого села Бровки. По радіо тривожним голосом повідомляли про відступ Червоної Армії. Очі наповнювалися слізьми від лише думки, що завтрішнього дня може і не настати. Найстарший син Василь був одразу ж мобілізований до лав Радянської Армії кулеметником. Через деякий час надійшла страшна звістка: Шульга Василь Якович загинув у першому ж бою під Вінницею. Серце батьків обливалося кров’ю. Та недарма кажуть у народі, що біда сама не ходить... ...Влітку 1941 року німці окупували село. Свідками бомбардування є ті долини, що носять назву «бомби». На той час прадіду виповнилося 44 роки. Його разом з іншими активістами села та навколишніх населених пунктів німці забрали і відправили до Вчорайшого, що на той час було райцентром. Прабабуся одразу помчала за колоною полонених. Невже це кінець? Двічі була там з надією побачити коханого чоловіка та марно. Коли ж прийшла втретє, від місцевих жителів почула страшну новину: неподалік від кладовища були розстріляні ні в чому не винні люди, серед них був і мій прадід... Здавалось, все втратило сенс для жінки: білий світ став чорним, закам’яніло серце, в очах назавжди закарбувалися біль і смуток. Але ж вдома трійко синочків-соколиків! Не пішла, полетіла додому жінка, скроплюючи слізьми дорогу. ...А час ішов. Настала довгождана Перемога. Поверталися з війни в рідне село чоловіки, сини, жінки, дівчата й хлопці, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини. А Ганна Федорівна зі смутком в очах часто вибігала на польову дорогу, сподіваючись побачити свого синочка-первістка й коханого чоловіка. Прабабуся знала, що ніколи не дочекається їх з далекої дороги, а серце відмовлялося вірити... Сини підростали. Двоє старших - Василь і Анатолій, відслуживши строкову, поїхали шукати кращої долі у далекій Москві. Там працювали, мали свої сім’ї, звідти щоліта приїздили до рідного гніздечка. А найменший Микола (мій дідусь), якого в селі ще змалку всі величали Яковичем, залишився тут, з матусею, бо не міг покинути самотню жінку, яка, ставши одинокою лебідкою, не зігнулася, не опустила крила, а навпаки ще більше розправила їх, захищала від голоду і холоду своїх лебедят. Я - найменша правнучка з роду Шульгів. Про прабабусю Ганну знаю лише зі спогадів дорослих, але, як кажуть у народі, допоки живе людяність - ніколи не зітреться пам’ять. Історія моєї прабабусі - це історія мого народу. Тож нехай ніколи не повторюються жахи війни, не плачуть діти і матері, не розлучаються закохані. Хай в мирне небо підіймають замріяні погляди щасливі наречені, відчуваючи надійне чоловіче плече, і лунає дзвінкий сміх малечі.

Вікторія Шульга
с. Бровки Перші