В двох номерах районної газети у квітні цього року друкувався лист-спогад Віри Копиткевич «Я бачила війну дитячими очима». Та розповідь схвилювала мене до глибини душі. Згадалось своє дитинство, налякане і обстріляне, голодне і незахищене. Повернення з евакуації до зруйнованої хати, одежина і чобітки одні на всіх, невіра в те, що колись можна буде наїстися вдосталь хліба і виспатися у своєму теплому ліжечку. Страхи воєнного лихоліття не стерлися й досі, хоч ми ставали дорослими, а тепер вже й постаріли. Навпаки, все пам’ятається, наче було вчора. Ще довгий час після Перемоги у велелюдних місцях, особливо на вокзалах, на базарах ходили або їздили в інвалідських колясках фронтовики, які співали бойових пісень, за що люди давали їм милостиню. Йшов 1946 рік. На ринку великого міста люди оточили саморобний чотириколісний возик, на якому сидів молодий чоловік. У нього не було ніг, замість очей - заглибини на обгорілому обличчі. Як він співав, який то був голос! Люди плакали і клали в мисочку хто що мав - гроші, хліб, коржики. Не можна ніколи забути, як сивий дідусь став перед хлопцем на коліна і цілував його скалічене обличчя, руки. А поряд стояла схудла й бліда від горя мати бійця. Крізь сльози вона розповідала, що син до війни навчався в Харківській консерваторії, звідти пішов на фронт. Написав їй тільки одного листа, що вчиться водити танк. Потім прийшла похоронка на чоловіка, а через 2 місяці після неї листоноша принесла жінці незнайомим почерком написаного листа. В ньому - коротка розповідь медсестри госпіталю про те, що син її живий, але страшно покалічений, бо горів у танку. Він не може і не хоче писати матері, бо не хоче бути їй тягарем. Селом зібрали гроші на дорогу і з ними мати поїхала за сином. Тепер же як їм жити? Боєць співав, а люди плакали. Тишу рвали на осколки мелодії «Катюші», «Варяга», «Огонька», "Синего платочка”. Цей боєць відчував, але не бачив Перемоги, заради неї він віддав всього себе… А скільки ще страшних сторінок вписала в наші біографії війна. Фронтовики, воювали, а їх родини, діти страждали разом з усім радянським народом. Тому біографії дітей війни дуже схожі і місія цих людей, до яких відношусь і я, спільна: закликати повоєнні покоління любити, оберігати свою Батьківщину, цінувати мир, який робить людей щасливими і впевненими у завтрашньому дні.

вчителька-пенсіонерка.
м. Андрушівка.