Люди, досягнувши поважного віку, часто подумки повертаються у свою юність, згадують перші трудові будні, коли проходили становлення, як спеціалісти, щоб з часом досягнути вершин у професійній майстерності. Саме про це я подумала тоді, коли прочитала лист колишнього редактора нашої газети Миколи Марковича Іващенка - журналіста від Бога. Шліфував свою журналістську майстерність він і в обласній газеті «Радянська Житомирщина». Микола Маркович - неперевершений пейзажист, його описи природи, дитинне зачарування нею і все це майстерно передане за допомогою слова ставить М. М. Іващенка поряд з видатними українськими письменниками. Читачам призабулися його оповідання, замальовки, нариси, а тому ми публікуємо нарис, написаний Миколою Марковичем близько 20 років тому. І хоча автор пише, що з того часу на хуторі Загуйва нічого не змінилося, однак протягом останніх десятиліть андрушівчани побудували там сучасні котеджі, куди приїздять відпочивати разом із своїми родинами. А от місцеві жителі залишилися такими ж привітними, щирими і працьовитими, а природа вабить своєю красою.

Марія ОЛЕКСЮК.

В усяку пору року хутір Загуйва манить та кличе в свої теплі, привітні обійми. Я щоразу гостинно вітаюся з його біленькими хатами, що гуртом і поодинці висипали по обидва береги річки Гуйва - в більшості вже постарілі, та все ще стійкі, привабливі. Вони ніби всотали в себе п’янкі цілющі пахощі лісу і, здається, що від них за кілометр навіть узимку чути травами та перестиглими осінніми грибами. Старі дуби, берези, гущавини цибатої ліщини підступають до невеличкої вулички, що на правобережжі, заглядають у вікна, наче малі діти на весіллі. Хутір вражає своєю неполоханою тишею, що бадьорить настрій, надає сил. Сюди щодень хочеться приходити ранньої весни, коли вже розпукалась лоза, набрав розгону ввись списоголовий очерет, а гамірливе птаство досвітню тишу розриває тисячоголосим співом. Над річкою ще дрімає молодий, рідкий туман, народжений в очеретяних таємничих берегах, де вже гострить свої хрупкі мечі жовтуватий татарник і вибилася на поверхню тупоголова м’ята… Гуйва ще сонливо хлюпотить у берегах під городами, а люди вже пробудилися до нагальної буденної праці. Річка ділить хутір навпіл. Русло тут вузьке, метрів три, звивисте, мов нова мотузка. На правому березі хат дещо менше, і вони виглядають старішими, ніж на лівому, де трапляються і просторі, гарні будинки. Привітні старожили якось показували мені місцини, де до війни було подвір’я тамтешнього колгоспу імені Щорса. Гордістю колгоспу, говорили, була чудова пасіка. Діди запевняли, що такого цілющого та духмяного меду, як тут, ніде й близько не качали в Нехворощі та Городківці, не кажучи вже про Андрушівку. Досі урочище, де колись стояли вулики, з любов’ю називають «Пасіка». Є побіля хутора, в оточенні лісової гущавини, невеличка капличка. Над тихоплинним джерельцем височить дубовий хрест з іконою і вишиваним рушником. Тут збираються хуторяни, щоб освятити воду та на Зелені свята. На благодатному лоні природи, серед млостивої тиші їм ніщо не заважає осінити себе хресним знаменом, помолитися Богу. Так, як було давним-давно. Сивий, як лунь, дід Буцько, років кілька тому розповідав мені, що тій каплиці літ і літ. Іще старий показував місце на лівобережжі, де колись був місток. Той місток на правому березі виходив до Чорного шляху, що ним чумаки з села Нехворощ їздили в Крим по сіль. Підсліпувата дідова хата стояла далеко від інших обійсть під самісіньким лісом. З одного боку - гущавина, з другого - поле і річка; ото і всі порадники діда і його говіркої баби. - Чому в Гальчин або ж у Андрушівку не перебираєтесь? - запитав якось діда. - Не хочу… Прилип до цього місця… - То хоча б хату переробили. Адже й дерева пририхтували. - Пририхтував… Та вже й протрухло. Бо тодішні власті хату тут ставити заборонили. Все намагалися з хутора зігнати. Тож натерпілися з бабою… Не раз бачив, як рано-вранці у неділю дід човником плив по річці до райцентру. А по обіді вертав додому. Після товкотні на жвавому, темпераментному риночку та ходіння по магазинах старому, напевне, хотілося чим скоріше дістатися свого милого серцю обітованого затишку. За якусь сотню метрів від його хати, в лісовій гущавині, досі збереглися давні-предавні могили. Невисокі, кругловидої форми пагорбки поросли не одним поколінням дерев. Дехто пов’язує ці призабуті поховання з кривавим вогнем Коліївщини, проклятою того часу Коднею. В цьому лісі, кажуть, гайдамаки Клима Крутя і Василя Щербини дали бій ненависним шляхтичам, і в цих могилах сплять порубані повстанці. Інші твердять, що ці поховання існували ще до Коліївщини. Якось літня хутірська жінка розповідала мені, що до війни чоловік з Нехворощі в одній з могил викопав срібного човника. В цьому човнику лежав попіл. Останній штрих для досвідченого археолога може дати багато чого. Адже це була одна з особливостей поховання в древніх, що населяли цей край. - Наш хутір існував ще до Коліївщини. Прізвище останнього польського графа, котрому він належав, Бережанський чи Бжезинський, - охоче висотувала із своєї пам’яті мати знайомої вчительки. Той граф подарував хутір своєму економу, який за коліїв врятував йому життя. Дарована на володіння грамота ще донедавна зберігалася на хуторі. Приємно зустрічатися з цими умудреними літами гостинними хуторянами. Вражає їх цепка пам’ять на події, що відбувалися десятки літ тому. Можливо, що звікували на тлі благодатної природи, де завжди в пошані проста фізична праця і проста та смачна вже подекуди призабута селянська їжа. Ще років десять тому під час сінокосу на пишних левадах можна було зустріти жінок, які не гірше чоловіків клали на покоси метрові трави. Жінки ріжуть та рубають дрова, майстерно правують човнами, рибалять, лагодять кладки. Ці дубові кладки через Гуйву -життя мешканців правого берега. Бо через них треба добиратися в магазин, що розташований на лівобережжі. Кладки довгі, вузькі, вгинаються майже до самісінької води. З великими труднощами пізньої осені я пробував ними дістатися протилежного берега. Та так нічого з того не вийшло, бо порепані дубові стовбури вже були вкриті молодим глянцюватим льодом. Зате, коли ранньої весни я на них відпочивав, то, здавалося милішого краєвиду, що відкривався із середини кладок, досі не доводилося спостерігати. І хутір, і ліс та високе голубе небо заглядали до самісінького зеленого дна напрочуд чистої річки, заколисаної ніжним шепотінням молодої осоки. Тоді і спала на думку легенда-бувальщина про назву цього справді казкового хутора, почута і записана з вуст одного з краєзнавців Андрушівки...

 «Коли широким Чорним шляхом напередодні жнив козаки вертали із Запорізької Січі додому, то на буйнозелених луках обабіч Гуйви, випасали стомлені коні. Самі ж ловили рибу, варили юшку і тижнями гуляли. Особливо до вподоби припало їм місце, де розташований хутір. Бо річка тут була вузька, луки ж найкращі. Звідти й пішло: загуляли за річкою козаки. А згодом перші поселенці назвали і свій хутір «Загуйва». До війни та і після довкола Гуйви видобували торф для потреб Андрушівського цукрового заводу. Збереглися земляні насипи, на яких була вузькоколійка. Старі глибокі кар’єри, що простяглися на сотні гектарів, затоплені водою, і це уповільнило течію річки. Гуйва швидко міліє, заростає рогозою, очеретом. Їх плантації - справжні болотяні джунглі, в яких гніздяться різновиди водоплавної птиці. Ранньої весни тихими вечорами своїм лунким «Гу-гу» водяний бугай нагадує хуторянам, що пора діставати з-під стріх хлівів одпочилі за довгу зиму коси та готувати їх до роботи. Трави на приберегових луках ростуть швидко - відкладати в довгий ящик косовицю не можна. За гарної погоди в тихі надвечір’я весь хутір пахне свіжоскошеними травами, молодим сіном. Спати на ньому - справжнє блаженство. То й не дивно, що сюди до родичів на все літо привозять дітей за тисячі кілометрів. Хутір виліковує недуги, зміцнює здоров’я, дарує довголіття. - На цій землі моє все: радощі і печалі. Бо тут звікувала, - скрушно говорила мені Мар’яна Іванівна. Тоді їй було вже вісімдесят. Жила самітньо в старенькій, скоцюрбленій хатці на дві половини. В кімнатках тіснилися ліжко, шафа, стара зінгерівська швейна машинка - свого часу вірна годувальниця Мар’яни Іванівни. Невеличкий стіл боляче притулився до маленького віконця, що весело зоріло на звивини Гуйви. Оце і все хатнє начиння одинокої жінки, яка на схилі літ не втратила здорового оптимізму, гумору. Дарма, що зустрілися вперше, Мар’яна Іванівна, як і всі хуторяни, радіє кожній сторонній людині і з першими словами ділиться з нею своєю щирістю, природною мудрістю. - Хочеться, щоб хтось коло мене жив… Аби не покидати хутора, річки та лісу. І померти в цій тиші… Хіба ж тут не Божа благодать, га? Мар’яна Іванівна показує на город, що прослався до сіножаті, над яким клубочився сивий туман. Усе це їй було дорогим і милим. І мені здалося, що старенькій боляче, коли комусь не зрозуміла ця пишна краса, без якої життя - не життя. - Ну, скажіть, правда ж тут Божа благодать? - допитувалася з тужливою надією в голосі. І, не дочекавшись відповіді, зітхнула наболілим: - Скільком немічним, пораненим та і втіклим з німецького плєну цей хутір дав притулок… А партизани? Днювали й ночували. Останнім кусочком хліба ми з ними ділилися… Скільки всякого люду за моєї пам’яті тут побувало. Господи! Тоді ж від Мар’яни Іванівни я почув про трагедію Агати Мірчевої, що сталася на хуторі восени сорок третього. Агата - рідна сестра Мар’яни Іванівни. Та чому ж на хуторі її називають болгаркою? - Так у нас звикли, - посміхнулася Мар’яна Іванівна, коли я розповідав їй, що чував від людей у невеличкому тамтешньому магазині про її сестру. Молодим тепер не цікаво слухати старих. Але що було, те було… …Молодою вдовою зосталася Агата Попіль, коли її чоловік не повернувся з мокрих окопів першої світової війни. На руках - двоє малолітніх дітей, нездужаві батьки і дві менші сестри - Мар’яна і Рузя. Нелегко доводилося. Саме тоді в сусіднє село Нехворощ, де жила Агата зі своїми рідними, прибився болгарин Мірчев. Якими життєвими хвилями чи вихорами кривавої війни його сюди закинуло, тепер встановити важко. Проте ходили вперті чутки, що циганкуватий Ілько - так одразу прозвали балакучого болгарина, прибився сюди з Румунії, де кілька місяців за якусь провину просидів у тюрмі. Спершу довгов’язий Ілько ходив від хати до хати - наймитував за шматок хліба, поки не зійшовся з однодумцем Людвиком Попілем - колишнім старим солдатом, учасником визвольної війни проти турецьких поневолювачів у Болгарії. Людвик досить добре розумів Мірчева і тільки йому одному було відомо, чому Ількові немає вороття додому. Тож він і порадив йому пристати в прийми до своєї родички Агати. Так і зостався Ілько Мірчев - коваль і невгамовний витівник, у роботящої вдови, замінивши напівсиротам рідного батька, а їй до останку життя - вірного друга. Через рік сім’я з Нехворощі перебралася на хутір Загуйва, де в Агати був невеликий земельний наділ, що підходив впритул до лісу. Тут і побудували гуртом хатину - не таку вже й простору, та затишну, з трьома вікнами до сонця. В них заглядали і весняний просинець грайливого плеса, і чубаті голови гінких ялин, і квітучий звивистий берег, а з ним і китиці лозових котиків… На тлі цієї чудової природи підростали-дужавіли й Ількові сини Стасик і Льоник, яких на хуторі змалечку болгариками прозивали. Тепло, ласкаво, бо це тепло йшло від їх батька - товариського, незамінного на хуторі коваля. Завжди комусь він квапився допомогти, при цьому не шкодував ані сил-здоров’я, що їх зосталося дуже мало. Тож напровесні початку двадцятих років, коли Гуйва дружньо скресала і жовтіли лозові котики, помер Ілько Мірчев. Отак вийшов з хати, що її так любив і шанував, став на вузькому порозі обличчям до зажурених сосен, щось промовив до них - рідних. І… помер на чужині… А влітку в тій хлюпотливій, завжди спокійній Гуйві втопився батьків улюбленець білоголовий Льоник… Крізь маленьке віконце Мар’яна Іванівна сиротливим поглядом шукає підтримки в старих соснах-свідках і зажурливо кидає через плече: - А що було потім під час війни… Війна широкими шляхами обійшла принишклий хутір, гриміла десь далеко за десятки кілометрів од нього, а сюди темними ночами, вузенькими лісовими стежинами пробиралися поранені, оточенці, втікачі з фашистського полону. Тоді ж до Агати Мірчевої прибилася жінка-єврейка з Житомира, знесилена, обірвана. Тут вона знайшла собі притулок, кусок хліба. - Після війни приїздила… Спасибі їй, не забула Агату, нашого хутора, - наголошує старенька. А потім потаємними стежками заходили на хутір партизани, підпільники. Цими ж стежками Агата часто проводжала в далеку дорогу тих, хто в її хаті видужав, - білорусів, росіян, грузинів, євреїв. І називали вони її любовно рідною сестрою, матір’ю, а принишклу під лісом хатинку - гостинною домівкою. Обіцяли, що по війні обов’язково сюди приїдуть, якщо зостануться живими. І приїздили… Тільки Агата вже не стрічала їх на порозі. Поліцаї донесли в Андрушівку про її зв’язки з партизанами. Пригналися катюги, хутір оточили… Що тоді коїлося! Агату схопили і другого дня розстріляли. Ген там, не дуже далеко від хутора. Коло лісу, на березі Гуйви. Де партійців районних побили… Сестра Рузя потайки відкопала. Впізнала Агату по знайомому намисту, бо все обличчя в неї було геть побите. Так мучили бідну… А хату спалили. - Ну а Стасик? Що з ним? - Стасика наші хутірські заховали. Потім, як звільнили, на війну пішов. Повернувся недолугим. Часто хворів. На хуторі і помер… …Вдруге я зайшов до Мар’яни Іванівни погожого осіннього ранку. Крутий мороз виглянцував річку, посріблив руду отаву. Ліс готувався до зими: пухкою листяною ковдрою вкрив коріння, неслухняну запізнілу зелень. Багато дубового листя було у глибоких вирвах та старих окопах, бліндажах, що й досі шрамували на пагорбах. Недалеко хутора надибав партизанську землянку, реставровану місцевими краєзнавцями. Побіля землянки в сорок третьому народні месники під керівництвом лебединецького комсомольця Юрія Шлапака і оточенця Івана Богорада вели жорстокий бій з карателями. На хуторі чули стрілянину, що котилася до річки, вибухи гранат. В тому бою загинув Юрій Шлапак. Завдяки своїй мужності він врятував бойових товаришів, яким вдалося відірватися від ворога… Ще й тепер на старих березах видніються рвані сліди від осколків гранат. Беріз і дубів тут не ріжуть. Вони - жива пам’ять. Свідки війни. Її каліки. Як і ті, хто пізнав на собі всі страхіття війни і тепер приходять сюди, щоб серед сумної лісової тиші пом’янути загиблих у бою товаришів, подумки погомоніти з ними, поділитися радістю. Сюди приходять не тільки ті, хто знав Юрія Шлапака й Івана Богорада, а й колишні підпільники із села Гальчин, яких об’єднав колишній командир Червоної Армії Беглий. І кожний відвідувач залишає частинку пам’яті-вдячності - букетик польових квітів чи пахучу троянду. Недалеко від землянки, на трухлявому пеньку, лежали кілька старих відстріляних гільз. Можливо, то були останні патрони Юрія Шлапака? Так хотілося, принаймні, вірити… А Мар’яни Іванівни того дня не було вдома, хоча це було досить рано. Біля магазину підмітала подвір’я продавщиця, а коло дверей на неї чекали дві старенькі бабусі. Вони охоче повідомили, що Мар’яна Іванівна ще вдосвіта подалася в сусіднє село Нехворощ. - А ви, бува, не з тих, хто під час війни на хуторі переховувався? - випросталася продавщиця. - Приїздили ж якось із Москви та Києва, й ви з тих? Вона ще довго дивилася мені вслід, коли я завертав до того місця, де колись стояла хатина болгарки Агати Мірчевої. Ніщо вже на колишньому згарищі не нагадувало про гостинне обійстя: ніхто тут не будувався, хоч до лісу - рукою подати… Можливо, так і треба. Щоб не потривожив ніхто нашої пам’яті. Священної нашої печалі. …Оце і все, що я знаю про хутір Загуйва, куди влітку манять мене досвітні млостиві тумани, кличуть голоси умудрених літами стариків, які спрагло увібрали від своїх пращурів незрадливу любов до рідного краю, Вітчизни, частинка якої - біля чистого лісового джерельця, звідкіля починаються їх хати.

Микола ІВАЩЕНКО.