Так часто згадую зараз школу, колишніх колег, учнів. Найбільше, звісно, запам’яталися яскраві особистості, які і мислили, і діяли не так, як усі, утверджувалися своїми вчинками, переконаннями, сміливим мисленням. З-поміж таких була і моя колишня учениця Валя Нерубенко (Грицюк). Досі не можу забути випускного вечора їх 11-А класу: стільки клопотів, тривог. До традиційних додалися несподівані: хлопці й дівчата почули від Валентини її тверде рішення - після випускного за комсомольською путівкою їхати на будівництво Байкало-Амурської магістралі. Туди направлялися безстрашні відчайдухи, ентузіасти-патріоти, яких чекала незвідана тайга і важка робота. Та червнева ніч змайнула, як мить. Традиційний світанок випускники зустрічали групами: одні - на мосту, що веде на Красну Гірку, інші - на тому, що через Гуйву в Гардишівці. Валентина поспіхом прощалася з однокласниками, бо треба було про своє рішення сказати батькам і того ж ранку виїхати до Житомира. Дівчину не могли зупинити ні вмовляння товаришів та вчителів, ні сльози матері. Своїми вчинками вона формувала свою особистість, вони стали пізніше темами її поезій. В одному з віршів вона напише: В душі своїй я посію соняшники, Стане світло і тепло всім. Вчителі, старші друзі, я, як класний керівник, батьки щиро бажали Валентині пронести через все життя те найкраще, чому вчили в школі: жадобу до знань, душевну чистоту, щиру дружбу і вірність, зичили не розгубити на життєвих перехрестях доброзичливість, щоб на її стежках-дорогах завжди світило сонце розуму і щоб її добрі вчинки радували людей. Довго тягнулися дні. І ось очікувана звісточка від доньки: Валя писала додому, що в неї все добре, є хороші друзі. Але в глибині душі затаївся смуток за рідним краєм: Краю зелений, річка з лататтям, Крапля ромашок в траві, Юність пройшла тут у білому платтячку З сонячним променем на голові. («Зустріч з минулим»). І все ж в мотивах переважає впевненість у тому, що життя її багато чому навчило. Тепер вона вміла ще більше цінувати дружбу, вірність друзів, любити життя, працювати, сміливо досягати мети. Доля уже в зрілішому віці ще раз закинула Валентину Іванівну (уже із сім’єю) на Далекий Схід, де чоловік служив військовим, а вона працювала в газеті. До речі, В. Нерубенко за фахом журналіст і розпочинала свій творчий шлях в редакції нашої районної газети. Зараз з родиною живе у Львові. Згадуючи минуле, мені пригадалися слова пісні: Полети у далеч, ластівко, прошу, Принеси хоч в гості молодість мою, Може, заблукала десь на чужині, Посумуєм разом в рідній стороні. Потім хай вертається, в неї справа є, А я лишусь із старістю - кожному своє. Отож нехай не гасне віра і надія - все, що робиться, то на краще. В цьому нас переконує своїми віршами, що увійшли до збірки «Осоння», моя колишня учениця Валентина Нерубенко.

м. Андрушівка.