Кажуть, що людина народжується з долею. Може, й так. Вона, голодна і обірвана, тоді наступала на п’яти малій Катрусі...

Дівчинка в сім’ї була най
меншою (старші розійшлися по світу), а вони з мамою бідували. Скільки часу пройшло, а вона ніяк не може забути голодного 33-ого року. Дуже хотілося хліба. Щоб добути його, вирушили вони з ненькою на захід: у мами - клумак картоплі на плечах, у Каті в руках - торбинка з ячменем. Яка ж довга дорога, яким пахучим і смачним був окраєць паляниці, на який обміняли свій товар, і як боліли ніжки… Дякуючи Богу, пережили і вижили. Ярина молилася за всіх дітей, а за найменшеньку - особливо. Рік за рік - та й виросла дочка, стала помічницею, більше того - годувальницею у сім’ї. Щоб заробити живу копійку, пішла на станцію Степок. Там разом з чоловіками вантажила колоди у вагони, казали, що їх везли на відбудову шахт Донбасу. Сільські дядьки милувалися вправною роботою Катрі, яка з легкістю піднімала важкі стовбури. Старші чоловіки жаліли: - Схаменися, дівчино, в тебе аж пара з рук іде, тобі ще дітей родити, а ти так дровами кидаєшся. А коли сідали за обід - хто з картоплею вареною та з пляшкою молока, багатші - з салом, знову розмову на Катерину переводили: - Заміж тобі треба вийти, не будеш так важко робити, а борщ чоловікові варитимеш. Працював на станції скромний, нічим непримітний хлопчина, добирався на роботу з Антополя. Каті він чимось сподобався, хоч на обличчі в нього постійно була чи то туга, чи печаль, чи відбиток недугу. Розговорилися. Виявилося, що у Володі одна мати, родина з голоду вимерла. А він повернувся з Донбасу. Там його в шахті привалило. Стояв у крижаній воді по шию, поки чудом не врятували товариші. Дівчина пожаліла хлопця: - Я з мамою живу у Степку, можеш у нас пожити на квартирі, може десь оженишся, - запропонувала Катя. Так і сталося. Тільки не чиїмось, а Ярининим зятем став Володя, заснувавши у селі таку славну родину з рідкісним для наших країв прізвищем - Юянець. *** І після заміжжя Катя так само бігала на роботу, а борщ варила мати. Ще й няньчила внуків. Першою народилася дівчинка, яку назвали Галею. А потім - Рая, Петя, Люся, Лариса, Ніна, Таня, Коля - вісім ложок до столу, вісім пар черевичків чи чобітків. Ні про які декретні відпустки ніхто не знав. Та й за ким відпускатися? Володя їздовим у колгоспі, Катря - в городній бригаді. Пішла б у ланку - ще з 14 років сапала буряки - наділяли тоді і на матір, і на дочку. А тепер вона в городній з ранньої весни до пізньої осені, ще й взимку попіл та курячий помет заготовляли, щоб родили овочі. Дівчата з ланки взимку відпочивають, як буряки викопали, а Катерина цілий рік бігає на роботу. За 16 карбованців у місяць. - Нехай бігає, - злословили язикаті молодиці. - Он скільки наплодила, хай годує. Почула Катя цю мову ненароком, прийшла додому заплакана. - Що там сталося? - підняла мати стривожений погляд на доньку. - В мене знову буде дитина, якось її треба позбутися. - Боже борони, не смій, - Ярина підступила до Катрі зовсім близько. - Діти - від Бога. У них твоє щастя. - Але ж ми бідні. Он у бригаді жінки хваляться грішми, в однієї, каже три ощадкнижки є. - А ти скажи, що в тебе вісім буде. Як у воду дивилася стара мати. Восьмеро синів і дочок вигляділи і з Божою поміччю вивели в люди. Останнім народився улюбленець усіх - красуньчик Коля. Взагалі-то у сім’ї росло дев’ятеро дітей. Коли померла сестра, її чотирнадцятирічну Ніну Катерина забрала до себе. Та дуже хотіла стати лікарем. Вступила до медучилища. А за що вчитися? В колгоспі було як не старайся - більше не заробиш, ще й винен будеш, як не виробиш мінімум трудоднів. Виручав базар. Катерина відділяла від домашнього запасу квасолі, зернят, сушини, докупляла цього ще в людей - з клунком на плечах до Житомира - то пішки, то на попутних (про автобуси ще тоді не мріяли, та й за що на них було їхати). Вторгує і є для Ніни свіжа копійка. - Ми, дітки, вдома, - казала бабуся Ярина, яку всі дуже любили і слухалися, можемо з’їсти картоплину, а Ніні треба і заїхати, і приїхати, і туфлі й платтячко краще купити, вона ж у городі. Ніна Мусіївна - лікар за фахом, її син і дочка, що стали великими людьми (Григорій - доктор фізико-математичних наук, Ірина - начальник медслужби одного з військових округів у Росії) - всі вони безмірно вдячні Катерині Григорівні, покійній бабусі Ярині за безкорисне добро, яким вони наділили їх рід, відгородивши їх неньку від сирітської долі. *** А тим часом Юянці будували нову хату, достатків не мали, але жила в їх оселі невидима, проте відчутна любов і повага одне до одного - від батьків до дітей,прагнення жити в достатку. На трудодні ще не дали зерна і Катерина витрусила з мішка останнє борошно, вистачило не на хліб, а на плескачики з тіста. Зажурилась, дивлячись, як полум’я лизало піднебіння печі. Ввижалися їй високі буханці із шкарубкими шишками по боках (діти наввипередки обламували їх, намащуючи здором чи салом, якщо таке було. Підбіг Петя і потонув у маминій пелені: - Ви що, мамо, плачете? - Ні, синку, жалкую, що хліба в нас буде мало. - Не журіться, виросту, зароблю і привезу Вам цілих два мішки пшениці. Хто знав, що малий тоді вже напророчив свою долю. Батько дуже пишався старшим сином, бо став він йому першим помічником. Отой садок, що перед хатою, вони закладали вдвох. Взагалі Володимир дуже любив дітей. Про нього (нині покійного) сини і дочки, сама Катерина Григорівна не можуть говорити без сліз. - Ні на одну дитину голосу ніколи не підвищив, борони, Боже, щоб вдарив. Сам був чесним і дітей цьому навчав. Казав до хлопців: «Може, десь чубаються чи б’ються - обминайте, ні в яку халепу не влазьте, бо будете без вини винуваті, - згадує про чоловіка Катерина Григорівна. - Хворобливим був, та шахта все життя йому боком вилазила, може, й на той світ передчасно пішов через неї. Ми його жаліли всі. М’яса шматочок кращий старалася йому в тарілку покласти. Не з’їсть ніколи сам - пощипає і кожному дитяті вділить. Мамину і бабусину науку - шанувати в сім’ї чоловіків перейняли дочки. Всі вони працьовиті, тепер уже не голодні і не бідні, як у дитинстві, а на добру заздрість самодостатні, живуть заможно, дуже люблять працювати і все, що мають, здобули й здобувають чесною працею. Є в родині освічені фахівці, є й робітники. З першого заробітку таки привіз матері зерна син Петро, який нині очолює в селі місцеве господарство. А найменший Коля, який обіцяв малим поставити мамі темні зуби (видно, мав на увазі з благородного металу) живе у Києві, працює стоматологом. Всю синівську любов переливає у чисту мамину душу - як не їде, то телефонує, то ліки везе, то гостинці - солодощі, книжки - казки й церковні. Все, чого не мала і не пізнала матуся в голодному дитинстві, у злиденній юності, уже в зрілому віці, коли не могла піти на пенсію на 70 гривень, а ще після неї працювала 13 років, бо треба було вчити найменшого сина-улюбленця і старшим допомагати. *** На Різдво та Великдень, 8 Березня, в день народження мами, на Проводи всі Юянці, а це - діти, 18 онуків, 22 правнуки з’їжджаються в Степок до Катерини Григорівни. Всіх вона допомагала няньчити, всі засинали під бабусину колискову. Катерина Григорівна і зараз за святковим столом заспівує перша. Мамині улюблені пісні знають і співають усі. - У гості півсотнею, - жартує дочка Ніна, - чужим, хоча б і хотіли, місця важко знайти, хоч хата велика. У нас за святковим столом кожен знає своє місце. Дорослі в одній кімнаті, молодші - в іншій. - Ви трохи спізнилися, - втручається в розмову говірка і гостинна донька Люся, - бачили б Ви, скільки квітів принесли на мамине 85-річчя. Не було у що ставити букети. Найкращий, звісно, від нашого Колі - 25 пишних троянд. Тепер у Степку заздрять Катерині Григорівні - матері-героїні, щасливій людині, яка на одному із своїх ювілеїв сказала мудру фразу: - Запам’ятайте, рідні мої: одна квітка не прикрасить ні хати, ні двору, а як їх багато та різних, та яскравих, та вирощених з любов’ю, - ото краса. А ви, діти мої, як квіти. Через це вас так багато… За лічені години проживши в розмові з цією мудрою жінкою її велике і нелегке життя, я не хотіла розлучатися з нею - вона випромінювала добро, тепло, доброзичливість, невичерпну любов до життя. У її обійсті немає місця старості. Хіба що ціпок, на який вона спирається, наче свідчить, що господині він тепер - рідний брат, як без нього?! Катерина Григорівна разом з доньками Ніною та Люсею, що провідували її в той день, показали мені пернате царство - голландських гусей, качок-шипунів рідкісної породи, цесарок, курей - породистих і декоративних, а ще сад, посаджений Миколою Володимировичем. - Це він у нас ботанік - і птицю рідкісну звозить, і дерева, і квіти. Бачите, на городі он квітнуть гладіолуси, шкода, що припалило їх сонце, - розповідає Люся. - У нас в кожної своя ділянка. Мама сказала: всього городу я не оброблю, а бур’янам на ньому місця не дамо - беріть собі, дівчата, по грядці і хазяйнуйте. А ще дочки розповіли таке про свою неньку: вона й досі варить щодня чималу каструлю їжі, бо хтось із дітей у неї обов’язково повинен бути (це неписане правило родини). І досі кожному мати хоче щось у руки дати. Довго плакала за коровою - тільки сім років, як продали (мала чим пригощати). Бідкалася, що тепер дітям покладе за гостинця. Знаходить і тепер - яблука сушаться для цього, кури несуться, квасоля дозріла, ще всяка городина. - Нічого, мамо, нам не давайте, ми Вам усе веземо, все маємо, - опираються діти. - То це вже не треба від матері нічого?! - крутиться в куточках примружених очей скупа сльоза. Повертаються до порогу сини, дочки, внуки чи правнуки - беруть клунок. Не через те, що нужда, а щоб не образити таку дорогу і рідну людину. Прощаємось. На душі світло і легко. Радісно. За цей славний рід, за його Берегиню, за материнську науку, по якій дружно живе вся ця велика рідня.

Лідія Наконечна.