Родина колгоспників Луцюків виряджала свого сина, який закінчив середню школу, на науку до Житомира. Володимир вступив до військового радіотехнічного училища військ протиповітряної оборони. Це був перший крок до здійснення мети. А далі він долав хоч маленькі, та вершини на шляху пізнання своєї професії. Перше призначення - посада старшого техніка в зенітному ракетному дивізіоні неподалік від Бреста. Свідченням того, що В. С. Луцюк добре справлявся з дорученою справою, було те, що вище військове начальство направило його в складі діючого ракетного дивізіону на виконання інтернаціонального обов’язку в Арабську Республіку Єгипет, де перебував з травня 1971 по серпень 1972 року. Там зрозумів, як важко нести військову службу в чужій країні, тим більше, якщо кожної миті ризикуєш життям не за свою, а за чужу землю… Все ж в будь-якій ситуації залишався вірним військовій присязі. За успішне виконання бойового завдання Володимир Семенович був нагороджений орденом Червоної Зірки. Нарешті - рідна земля. Знову нестримне бажання вдосконалювати свій фах, адже ніщо не стоїть на місці, військова галузь - теж. Тому і вступив у Харківську військову інженерну радіотехнічну академію, яку закінчив у 1976 році. І знову нове місце служби - він командир батареї зенітного ракетного дивізіону неподалік м. Тапа (Естонія). Подальша служба В. С. Луцюка була пов’язана зі зброєю урядового призначення в мобільних військових частинах. А далі - нові міста і військові містечка, нові посади: керівник групи в м. Дніпропетровськ, командир батальйону та заступник командира військової частини - Волгоград, командир військової частини - Нальчик, а потім був Приморський край. За послужним списком Володимира Семеновича можна вивчати атлас колись такої великої держави СРСР. Отож йому довелося служити, захищаючи таку велику і могутню Батьківщину, в Прибалтиці та Білорусії, на Україні та в Росії, на Північному Кавказі й на Далекому Сході. А найбільшим і найціннішим скарбом для нього при такому кочовому житті були не речі, ними особливо не обзаводилися, бо через 2-4 роки мандрували на нове місце, а дружина Любов Павлівна і два сини, які компенсували своєю любов’ю і розумінням всю невлаштованість такого життя, були і є його надійними вітрилами, опорою і підтримкою. У вересні 1991-го В. С. Луцюк вийшов у запас. Оселилися у рідному селі дружини - Міньківцях. Сельчани гарно сприйняли цього поважного і поміркованого чоловіка. А вони з дружиною почали обживати своє гніздо. Незабаром їх двір, садок, город стали схожими на малий ботанічний сад. Бо Володимир Семенович, знаючи ціну кожній миті життя і маючи весь час справу зі зброєю, металом, мав душевну потребу створити щось прекрасне, щоб радувало зір і серце. І потягнулися до сонця квіти, їх було стільки, наче веселка розсипалася після дощу у їх дворі… На городі медоноси цвіли синім, як небо, цвітом, мирно гули бджоли у вуликах, біля тину розторопша войовниче наїжачилася колючками, лимонник в’юнко плівся по жердинах, кущів 30 смородини м’ячами викотилися на сонце. А скільки гладіолусів і троянд цвіло у них в теплиці, і яких! У всьому - частка його душі, праці й любові. Отак він, військова людина, будучи родом з діда-прадіда від землі, потягнувся серцем до неї… Тепер вони з дружиною живуть в Гарапівці, знову обживають нове обійстя. Я впевнена, що і воно зацвіте незабаром веселкою. Завжди чекають вістей від дітей, або їх самих у гості. Старший живе з родиною в Німеччині, має 2 дітей, які з дідусем і бабусею спілкуються по телефону на німецькій мові, а молодший із сім’єю живе у Києві, виховують синочка Володю. Для обох синів мати і батько -найдорожче, що є на світі, святе і вже заради цього їм варто жити.
Валентина Василюк.