На календарі червня серед професійних свят, визначних дат є ще одна, чорна і трагічна - 22 червня - день початку війни. Усі, кого зачепило зловісне її крило і кому пощастило вижити, згадують його
з біллю і острахом.

Скільки лиха війна принесла на нашу землю, скільки людей згоріло в її полум’ї, скільки мрій не збулось, а скільки стежок, які мали звести людей, розійшлося навіки… Подружжю Рудюків з Андрушівки теж судилося пройти її нелегкими дорогами. Скільки випробувань довелося здолати, горя сьорбнути, але любов, велике довір’я, почуття обов’язку не дало їм зламатись. Вони вистояли, стали у всьому добрим зразком для своїх дітей і онуків… А тоді, в сорокових, для них відкривалися такі захоплюючі горизонти, бо - молодість. Не хотілося вірити в те, що в Європі вже «пахло» війною. Петро Максимович Рудюк перед самісінькою всенародною бідою закінчив Малинський лісотехнікум і за направленням поїхав працювати в м. Архангельськ, а в жовтні 1937-го був призваний на дійсну службу, на другому році якої його вже призначили заступником політрука полку. У 1939-му Петра Рудюка направили на навчання в Ленінградське військово-політичне училище. Розпочалася фінська війна. До останнього її дня був у строю комісар протитанкової батареї П. М. Рудюк. Потім його перевели у Закавказький військовий округ, в м. Ленінакан. За зразкову службу надали можливість побувати в рідній Андрушівці, де він і познайомився з Олександрою, яка вчителювала в Баранівському районі і теж приїхала влітку до батьків. Покохали одне одного, одружилися. В Ленінакан поїхали уже вдвох. В їх тільки розквітле щастя чорним смерчем увірвалася війна. Не знало молоде подружжя, що вона випробує їх на міцність характерів і почуттів, готовність переборювати не тільки труднощі і всі жахи війни, а й власне горе, яке уже стояло на порозі… Все сталося так несподівано. Військова частина, в якій служив Петро Рудюк, охороняла склади, де зберігалося пальне для літаків, іншої техніки. Знаходилися вони між Ленінаканом і Армавіром. Як смерч, налетіли ворожі літаки з боку Туреччини. І враз ця територія стала схожа на пекло: летіли в повітря будиночки, камінці, палали цистерни з пальним, і, здавалося, горіла під ногами сама земля… Військовослужбовці, а з ними і Петро, побігли до штабу, вцілілих об’єктів, хтось дав команду, аби жінки і діти поспішили в гори. Разом з іншими бігла туди, притуливши до грудей двохмісячну Маргаритку, і Олександра, бігла, спотикаючись, за іншими жінками ледь помітною стежкою - з одного боку височіла неприступна скеля, з іншого - урвище. А бомби вили над головою, знімали град каміння. Бігла, прикриваючи собою крихітку, і впала… Прийшла до тями не відразу, страшно боліла голова. Враз жах охопив жінку - на руках не було немовляти... Малесенька Маргаритка, яку вона так намагалася захистити від жорстокого світу, врятувала матері життя - в неї влучив осколок… А Олександрі судилося вижити такою страшною ціною. Її силоміць тягнули жінки далі в гори, де мав бути порятунок. Аби місце це не нагадувало жінці про трагедію, її вирішили евакуювати в Куйбишев. По дорозі туди поїзд потрапив під бомбардування, а вона з пораненнями - в госпіталь в м. Армавір. Чоловік ледь відшукав її, забрав у свою частину, де працювала при штабі аж до січня 1944-го (її демобілізували з армії за станом здоров’я - поморозила ноги і захворіла на туберкульоз). А під час запеклих боїв Олександра була поруч з бійцями - підносила боєприпаси, рятувала поранених, готувала солдатам їжу. Тепер вони з чоловіком скрізь були разом, звільняли Ростов-на-Дону, Майкоп, Туапсе, Краснодар, Керч, Сімферополь, Бахчисарай, багато малих і великих станиць. Били ворога в Прикарпатті, Угорщині, Чехії. Петро Максимович Перемогу зустрів у Празі. Мають обоє бойові ордени і медалі. По війні зустрілися в Андрушівці аж в 1946-му. Олександра Петрівна вчителювала в другій міській школі, Петро Максимович працював на різних посадах, на пенсію пішов з радгоспробкоопу. В парі прожили 42 роки. Обом до кінця їх днів пекла серце війна, бо втратили двійко дітей - Маргариту і синочка, якого не могли врятувати від хвороби в ті воєнні роки. Продовжують їх рід два сини і донька, четверо внуків. Всі вони свято бережуть пам’ять про найдорожчих людей, час від часу гортають їх документи воєнної доби, торкаються орденів і медалей, а серцем - їх подвигу.